Сила слова, або думка філолога про коректну лексику

Цей матеріал – є авторською колонкою, тож має суб’єктивний характер. Текст та наведені в ньому приклади висловлювань репрезентують життєвий досвід автора та не мають на меті образити читачів. Наведені приклади лексичних зворотів не є вичерпними та можуть доповнюватись.

Тож приємної Вам мандрівки, любі читачі, до моєї життєвої історії. Сподіваюсь стаття буде корисною.

«Достатньо слів – не треба ран», поезія «Як легко плюнути в велике»© Ліна Костенко

Моє життя тісно переплетено зі словом, бо маю філологічну освіту, як людина з інвалідністю часто натрапляю на некоретні вислови: такі як: «нормальні – ненормальні». Питання, що вважати нормою – а що ні залежить від життєвого досвіду і глибини світогляду певної особистості. На мою думку, вислів «нормотипові» – є цілком прийнятним в певних ситуаціях для проведення аналогій з науковою, або медичною метою.

Часом звертаю увагу на витончений вислів «люди з обмеженими можливостями». Невже? Якщо вдатися до деталей, то побачимо – можливості кожної людини обмежені причому не завжди дискримінаційними нормами. Людське існування – рамки: закону, службового становища, моралі тощо. На мою думку, не потрібно своїми висловами накладати на людей певні обмеження, зауважуючи на їх стан. Людина в цьому є невинною, а сприйняття себе, якщо говоримо про будь-яку форму інвалідності, - складний психологічний процес, що потребує тривалого часу.

Часто у спілкуванні трапляється вислів «Люди з особливими потребами» - цей вислів не зовсім коректний. Світогляд сучасного європейця полягає в широкій індивідуалізації особистості, зважаючи на захоплення, риси характеру тощо. Взявши до уваги цей приклад можу сказати, що кожна людина має особливі потреби. А як же назва Закону України: «про осіб з особливими освітніми потребами» запитає уважний читач? У назві Закону є маленька деталь йдеться саме про освітню галузь та усвідомлене бажання законотворців зважати на індивідуальні якості особи, оскільки інвалідність має комплексний характер та є загальним порушенням функційності людини, хоча можуть стосуватись конкретного органу, або кількох одразу.

Комплексність інвалідності може впливати на швидкість та ефективність засвоєння нового навчального матеріалу, опануванню важливих навичок, наприклад письма. Тому рекомендую вживати терміни закріплені у Законах України та Конвенції про права людей з інвалідністю: Людина з інвалідністю та людина з особливими освітніми потребами - інші висловлювання ображають і принижують, виставляють недосконалість певної людини на чільне  місце.‍

Страшні слова, коли вони мовчать… , поезія «Страшні слова, коли вони мовчать» - © Ліна Костенко.

З весни цього року займаюсь громадською діяльністю щодо дітей з інвалідністю. Для мене це важливий життєвий етап в усвідомленні, що я не один з такою проблемою, розуміння свого досвіду і цінності для людей навколо. З набутого досвіду наведу ще кілька образливих фраз. Нещодавно в телефонній розмові з подругою натрапив на «жорсткий» вислів:

«Мій друг – ДЦПшник, має хорошу пам’ять!». Звісно в цій ситуації змовчав, бо майстерність філолога іноді полягає у мовчанні та концентрації на меті розмови, а не виправлянні помилок. Звісно, вміння аналізу сказаного залишило неприємний осад у моїй душі, і ось чому:

1. Я за віком належу до категорії «Молодь».
2. Не рекомендую застосувати цей вислів у згаданому вище контексті, бо це звучить принизливо, безапеляційно, наче на тобі поставлено хрест.
3. Абревіатуру ДЦП можна вживати лише у стійкій сполуці зі словом діагноз. В такому випадку йдеться про висновки медиків, а не про особистісні характеристики  певної дитини.
   

Рекомендую вживати сполуки: дитина з інвалідністю, також допустимі варіації коли вказується родинний зв’язок, або соціальний статус: син / дочка, брат / сестра, учень / учениця з інвалідністю.

Стосовно дорослих людей краще вживати вислови: людина з інвалідністю, або людина, що має інвалідність з дитинства (це виняток, коли треба вказати на тривалість захворювання).

Часто в розмові  між людьми можна почути «Глухонімий». Цей вислів є дискримінаційним з кількох причин:

1. Люди, що не чують - користуються жестовою мовою в усній розмові.
2. Більшість людей з порушенням слухової функції володіють навичками письма, тож якщо доводиться спілкуватись з такою людиною без участі кваліфікованого перекладача просто напишіть їй все, що потрібно.  

Дискримінаційне слово «Німий» замінне описовою сполукою (Той/Та, що не говорить).

У своєму колі друзів маю людей, що не говорять. Вони теж мають контакт зі світом за допомогою емоційної сфери: крик, плач, посмішка, концентрація погляду на об’єкт, вказівка рукою на об’єкт тощо.

Таким чином спростовано ще один міф:

Людина, що не говорить – чує, розрізняє та емоційно реагує на голоси інших людей та події навколо просто не висловлює це  вербально через мовлення. Людина, що не чує - спілкується жестовою мовою, або висловлює думку на письмі . 

«Люди, будьте взаємно красивими!», поезія «Коли я буду навіть сивою…» - © Ліна Костенко.

Страшно чути власними вухами і усвідомлювати своїм  розумом, що для деяких людей 3 грудня – “свято”. Почувши цю тезу хочеться крикнути:

«Агов, а що  відзначаємо?». Цей день для мене – не про статистику, програми розвитку, інклюзивність. Чому? Статистика –сукупність чисел на папері. Ці числа звісно мають своє значення, але без реальних дій і бажання змінити світ навколо це просто сукупність даних на папері. Програми розвитку річ потрібна, але це не повинно бути підігнано під певні дати, на мою  думку – стабільний розвиток має стати нормою для суспільства що прагне: вільного, сучасного, демократичного майбутнього. Розвитку не для звітів – це має стати непохитним правилом. Інклюзія - найголовніше слово з усіх, бо вона починається з нашого сприйняття і слів, а закінчується зручним міським простором, де усі можуть зручно пересуватись незалежно від своїх функційних обмежень.

3 грудня – не свято, а скоріше день-нагадування про людей, що так потребують підтримки, а не жалості у мінливому світі.  

Насамкінець скажу, що не можливо в одній статті охопити всю дискримінаційну лексику щодо людей з інвалідністю, але сподіваюсь це буде вагомий внесок у те, аби зробити висловлювання кожного з нас толератнішим та сприяти інклюзії, бодай у словах і ставленні, бо це не потребує серйозний ресурсів, а є просто необхідною зміною у нашому мовному середовищі. 

АВТОР СТАТТІ: ІГОР ДИБА

‍